Книги
Решта
* обережно - це заразне, це передається і вростає в геном... це не боляче, але назавжди... це невидимо, але зримо...все... підхвитила риму(((*
Я не знаю свої органи – та я знаю себе …
я не знаю що таке поезія, але
я знаю що таке МИС-тецтво…
це порожнеча…що заповнює між атомний простір і не дає самопроковтнутися…самопохлинутися…
самовирвати…
самовтратити...
і допомагає самовтрапити…
це слід… на стіні
який лишається від обличчя
після того,
як життя вкотре натовкло носом…
оком…
мозком…
серцем…
ті_лом…
ді_лом…
душею…
це зчитування… наосліп
заповідей записаних шрамами,
що вкривають внутрішню сторону душі…
пересохлих струмків сліз на внутрішній стороні повік…
вигорівшу несміливість поцілунку що лишив по собі феніксову кіпоть на внутрішній стороні уст…
це неестетичність…
металевих скоб що тримають купи розшматоване серце…
невитонченість сліз що змивають силу селевим потоком…
недостойність болю що вигукує водневим вибухом у кожній клітині самотності…
це останній подих… взахльоб,
який ти не можеш не зробити під шаром льоду шо зімкнувся катарактовим горизонтом…
новоненароджений крик який впав луною в себе…бо не відгукнувся в тобі…
це зблиск… надії на чудо з третьою жменею землі в руці…
на останній секунді в році…
на першій думці мого відображення в твоєму оці…
це щастя… народження всесвіту мешканці якого мені ніколи не молитимуться…
не сповідатимуться…
а просто співснуватимуться…
це смерть за життя…
за для життя…
під час життя…
в перерві між житт_ям…
в ім*Я Інкогніто…
в ім*я ніког’ніто’
© Метело Гусеник
Мені шкода...
Мені шкода…
Мені шкода що весна до нас приходить в квітах…
В квітах які розпускаються на наших могилах…
І роблять нас помітниМИ
Пам*ятниМи…пам*ятНИМИ
Мені шкода…
Мені шкода що ми переСповнені любов*ю…
Любов*ю яка переливається через нас слізьМи…
Ми-мо…
Вихлюпується кров*ними згустками рядків
ВикиДнями не сказанОГО…чи сказанОГО та не відчуТОГО…
чи відчуТОГО та не прожиТОГО…чи прожиТОГО та не відчуТОГО…
Чи відчуТОГО та не сказанОГО…чи сказанОГО та не почуТОГО…
Туго…
........................................................................
Мені шкода…
Мені шкода що ми поза модой… поза сезоном...
Що ми поза часом… поза щастям…
Поза разом… що ми поза…
що ми врозріз …
що ми порізнь …
що ми вростин…
що ми врослі…
врослі серед неДорослих…
зрілі серед достиглих…
............................................................................ .........................................................................
Мені шкода…
Мені шкода що ми неСАМовитІ
Що ми самоОвиТІ
СамосповиТІ
СамоСпочиТІ
Саме ТІ самоТі
В самотносТІ СамоСтійНІ
В самодності СамоСтрільНІ
В саМорності СамоНадійНІ
НаДій-НІ…
........................................................................................... .................................................................
Мені шкода…
Мені шкода що ми літаєм…
Мені шкода що не параМИ…що ключем…
Мені шкода що кличем як курличем
А курличем як клянчем нікчем
Мені шкода що високо…що далеко…що нелегко…
Мені шкода…
Мені шкода що мені шкода…
..................................................................................................... ..................................................................................................
Мені шкода що зима приходить до нас в листі…
В листі снігової порожнечі і морозного тепла…
В листі від стерильної реальності до фантастичних Буд-Днів…
Мені шкода що зима робить нас сильно-голиМИ…
Сильно-обраниМИ… сило-ранимиМИ…
Сило-надірваниМИ… Стильно-рваниМИ…
Стально-плавниМИ… ОДНОстійними…
НерівносильниМИ…
Мені шкода…
Мені дуже шкода…
© Метело Гусеник
До Птіци Від
Птаха з Попільниці
Мене завжди лякала людська цікавість… Мене завжди цікавили людські страхи…
Навіщо розгадувати загадки які і є загадковістю життя….
Навіщо розв’язати вузли швів, які тримають купи організм буття…
Навіщо рецепт створення всесвіту….
Навіщо мені знати про життя на інших планетах… невже самотності однієї недостатньо…
Чи можна бути жадібним на самотність… хтось самотній тільки на одній планеті… а так можна бути самотнім на трьох а то й більше…біль ще… самотність на трьох…
Навіщо встановлювати контакт з позаземною формою,якщо з земною не дуже контачиш…
Задля позаземної форми земного… поза-Земного…
Може їх приваблює невідомість… а може мені просто невідома привабливість…
Анти-научність…анти-наученість…анти-нау-чесність…
Хтось з відомих сказав, що на кладовищах під кожною надгробною плитою похована галактика…
Якщо галактика ще не похована…
Якщо галактика прихована…
Рядками заштрихована…
Штрих-кодом не татуйована…
Позаземне відкрите для Земного…
Земне сповнення позаземного…
Зимне багате на доземне…
Дозимне багате на нео-земне…
Якщо ще диха-Є
Якщо ще надиха-Є
Якщо ще…і ще… і ще…і ще… вража-Є…уража-Є…урожай-Є…
Коли наступає час поховання галактики?
Тоді коли збиті орбіти?... Коли побої робіт?... коли обої з робіт аби не в обойми роботів?... аби не в обійми бортів?... аби не в набивання ротів?…аби не в рОти з болтів і дротів?…
Чи все це докази життя…доскази буття…проказа дитя…чи
дороговказ-напуття, що ламає мій мозок своїми загадка-МИ…
Вузли які тримають мої вузли і тримають мій організм купи…
Створення всесвіту без рецептів…
Навіщо мені знати про десь, якщо я можу тут мандрувати за життя…за життям…до бестями… вишиттям перехрестями слів…
Спасибі що незвідана… спасибі що з дна незвіданого… спасибі що дана… спаси віддавна…
Спасибі що єси!
ВлюВбився…
ВлюВбився…
ВлюВбився на повній швидкості стояння… швидКістьми об перелоМить…
ВлюВбився з висоТИ приниженнЯ…
ВлюВбивсяз усієї сили самотності…
З усієї слабоДнини саМодності…
ВлюВбився…
Бо влюБився об стіну... влюБився за істину… влюБився в стоГорлості стону…тону…тону…
Втомився…втопився…в манні небесній…в омані тілесній…в обмані тіне_Й_снів
ВлюВпився як ні в кого досі
ВлюВпився як ніколи босий
Як ніхто до…бо досить!
Пересит люБолем
В люБолі як в нелюВолі
ЛюБолить…
А лить нема - лисо Слів…
Вже нема смислоСнів…
Стих ТиСпів…
СилоВідспів…
В кривіший світ…на яСКРИВіше світло…із світу в тло…
З тла життЯ…до тла ТИж Я
ВлюБути не люБитим
ВлюБути ТИМ…
ВлюЖити
Бо
ВлюВбився насмерть….
©
проСЕБЕ
я про себе говорю про себе
я про себе говорю в себе
я про себе говорю... про себе творю...
про себе живу... про себе...
все просебе...
я про себе в собі...я про тебе в мені...
я про те все що як не в себе...
в собі як не в собі...
все...не проси про себе...
народився...вчився...жити...пожив...не навчився...згорів...відродився...
вчивсь мріяти...начився...
мріяв не вміру...не вмів мірять мрії...
не вмів відміряти...німів...довелось
відмирати...
перегорів...
нове попел-іще...новий стАРТ...
новий тАРТар пристрастей...
роз_брат...роз_бій...роз_втрат...
Iкаром у вись...лебедем вниз...
феніксом із...із_нову...
на старий лад...на старий уклад...новий склад...
склад на склад...склад складів...склад днів...
на дні...клад...на дні...склад_НІ!
знов...знов_вий...новий...
на старт...на страт...себе...
себе для себе...себе від себе...
себе про все...все про себе просебе...
все проСЕБЕ
©
ЩеМить
Я Клад…овище… вище… вище… ще…
Щемить
Ще мить… одну… ще дві… болить
Бо лить вже сльози нема сліз… і сил
Зносив себе… дух відпустив…
Відпусти-в-Же… іменем на дно…
Каменем у вирій… з вітром у тло
Дотліти шепотом на дні
А дні минають… дні… одні…
Ти вибач - був лиш уві сні
Снів вже нема - мовчать пісні
Слова в снопах, спо-гадів гематоми
Ми б те ж були, та я не вдома…
Я черво-мовець… фраз факір…
Я слово-носець… німо-спів…
Я зубо-скрип старих дверей…
Я сарко-фаг нових ідей
Я Клад…овище… вище… вище… ще…
Щемить
Ще мить… одну… іще болить
©
Мовчу
Я мовчу…
Мовчу мов чую те що не чують інші
Мовчу мов чую… мовчу мов бачу… бачу бо мовчу... мовчу що бачу…
Про те де є… про те де я… про те де-не-де… про ніде…
про те де не вже… де невже… про те де ще не… проте…
де дико-образи з ребрами замість голок
хто зна свободу без хрестів з хрестів що схрещуються між собою в грати
не знати тих хто граТи …тиХ-Хто гра тих хто гра-є
і час від часу програє чужий програш на програвачі
само прихованого самовдоволення
само проголошеного само поневолення
і так само примусового волевиявлення
чудно чути нечутне… відчувати невідчутне…
©
КодоЛюдія
Чи то життя протерлось до дірок
І з’їлось до обгортки,
Чи то моєї придатності вийшов строк _
Вицвітають кров’яні патьоки.
До чого йду? Шукаю що?
Смітник, де б в спокої дотліти -
Це знаю я, а решта – хай
Ні з ким про це поговорити.
Не ювелір, та знаю я:
Безцінність є буденна
Самопроклята в непереможності,
Тому самоз'їденна.
Всьому приходить свій кінець,
І часом за життя
Я це відчув, а решта – хай
Звик – німе буття…
©
МіжЛюдІЯ
Ми тремось плечі об плечі,
очі об очі,
слізьми об радість,
днями об ночі
наші видихи поєднуються у вдиху дерева,
що охоче пророчить
дім отчий,
як вода камінь сточить
стукаєм словами об мовчання,
мозок хрипне від криків всередину,
глушить свідомість як рибину,
і ти спливаєш…
погодинно…
полюдинно…
… виходжу в люди …
… то ще далі буде …
… виходжу в люди …
… виходжу поміж …
свічки освічують тунель,
де світло в кінці виключене
як пакосне дитя з заповіту
за завітом
із ковчега
без права жити
без права любити
любити душею,
любити, бо любиш
та хтось знає краще, як тобі бути
любити…
убити…
бити…
бо ти – ти
… ходжу поміж люди …
… то ще далі буде …
Виходь…
То буде ще не один даремногедон.
А до того ти трешся на обочині
Пліч о пліч Із чужим тобою
Зранку до ночі
З ночі до початку кінця,
Сподіваючись розчути
Спір-ріднене серцебиття через какофонію кармадіограм.
Сором народження
Страм відомий лиш богам
І щоки палають
не горітимем в пеклі
Ми в ньому живем
Посміхайся: рай тут теж охрещений твоїм ім’ям,
… ходім поміж люди… якось воно буде …. то ще далі буде …
©
Осіннє
Обожнюю осінь!
Коли в світі не лишається схожих дерев,
Коли в світі не лишається двох однакових кольорів,
Коли птахи відлітають, а їм на зміну летять ключами рядки,
Коли ти заповнюєш собою небо,
Коли ти біжиш по всіх полях одночасно,
Коли ти більше ніж може містити людське тіло,
Коли твої вусики, що пробують життя, нарешті помічає вітер
Після того, як ти розірвав учорашній кокон,
Після того, як ти жив в своєму велетенському тілі десь в закутку мізинця правої ноги,
Висів на вії в надії, що то саме та щаслива, яка виконає твоє небажання.
Обожнюю осінь…
Коли світ спалахує як фенікс перед смертю…
Коли все самозаймається красою для реінкарнації…
Бо все сезонно… а сезони змінюються…
Люблю, коли я обожнюю осінь!
©
Write a comment
Ольга Павелець (Sunday, 25 March 2018 10:57)
доки сонце зійде ти не розплавишся, не стечеш розтопленою сльозою по стовбуру свічки - ти будеш тріщати швами, суглобами, втомою і залишишся в темряві думкою, за яку я вхоплюся, коли перестану вірити в рух, в розвиток, в людей... Знеболювальне типу "все буде добре" - давно вже не діє, через те маємо радість вийти на інший рівень болю, пірнути у швидкість тління прожитого дня...розуміти інакших це бути таким же - незрозумілим решті... ніч захищає нас від прозорості і це настільки ж природньо, як перероджуватись в темряві... Ти сьогодні мені прийшов навпіл з космічним вітром, серед тисячі мікрозвуків, чувся твій спокій слів, що вигризав із горла - не шуми, бо не чутно як тане сніг)))
1:18